Страждання та біль лікарям доводиться бачити щодня
Під час блокади Чернігова багатьом цивільним лікарям, які тут лишилися, довелося опановувати військову медицину. Вони рятували життя під обстрілами , і навіть вибухи поряд не змусили припинити операцію жодного разу. Торакальний хірург Олег Лузан у найскладніші для міста дні залишився рятувати людей – разом з колегами надавав допомогу важкопораненим військовим і цивільним. Дуже скромний і небагатослівний в житті, лікар аж ніяк не вважає себе героєм. Каже, що просто робив те, що має робити кожен лікар.
Робочий день у завідувача хірургічного торакального відділення Чернігівської обласної лікарні розпочався на світанку 24 лютого і триває понині.
«Мій день розпочався з того, що нас зранку викликали на роботу, – згадує перший день війни Олег Лузан. – Та, власне, ми вже всі з 5 години ранку знали, що війна почалася. І розуміли, що будемо приймати постраждалих. Моя дружина – ендоскопіст, вона також працює в обласній лікарні, тому ми разом поїхали на роботу. І майже відразу мені довелося оперувати прикордонника – цей й був перший поранений. Вільних рук не вистачало, тому працювали всі».
Місяць як один день
Олег Лузан говорить, що в принципі всі травми, з якими стикнувся під час війни, не були в новинку, бо ж їхнє відділення і в мирний час працює з подібними, але побутовими.
«Ми навчалися на військових кафедрах, знали, як працювати з пораненими. Та й по моєму профілю не було нічого нового, – говорить лікар. – З вогнепальними, колотими і різаними пораненнями ми ж постійно маємо справу. Це є в нашому суспільстві, на жаль, і таких постраждалих до нашого торакального відділення привозили не один раз і в мирний час. Тільки не такого масштабу, звісно, і не таку кількість потерпілих. Адже ми – єдине вузькоспеціалізоване торакальне відділення в Чернігівській області, подібних більше немає. Для нас якоїсь вищої математики у наданні допомоги не було. Просто змінилася кількість пацієнтів і режим роботи».
Лікар каже, що до війни, безумовно, не можна ніколи бути готовим. Та вони, лікарі, як би страшно це не звучало, звикли. Звичайно, їм боліло, звичайно, вони переживали за життя своїх пацієнтів, але в той же час вони виконували свою роботу. На автоматизмі робили те, що мали робити. Головна задача – врятувати якомога більше життів.
«Звичайно, до війни готовим бути не можна. Війна – це екстраординарна ситуація, і відповідно це завжди екстрим. Ви знаєте, всі ці дні злилися в один день, – згадує Олег Лузан місяць блокади міста. – У цій війні всіх нас вразила цинічність росії, яка бореться проти мирного населення. Сказати, що мене щось дуже зачепило, після того, як ми прийняли за один день 57 поранених, не можу. Цей день лишиться в моїй пам’яті назавжди. Після того, як у коридорі стояли каталки з трупами людей, які навіть не доїхали до операційної, а на підлозі були ціли дороги з крові, бо хворих з машин відразу несли в операційну. А роздягали потерпілих майже завжди в операційній, бо часу абсолютно не було. Все вкладалося в декілька хвилин. За 3-5 хвилин поранений був на столі і вже робили розріз. Працювали одночасно декілька столів. Моя операційна, сусідні відділення, операційні на другому поверсі, в травматології, в судинній хірургії – і по 6, і по 12 столів одночасно. Тобто працювали по максимуму».
Операцію не зупиниш під час повітряних тривог. Навіть коли під вікнами розривалися снаряди, лікарі продовжували виконувати свою роботу, бо на операційному столі лежить пацієнт, якому потрібна їхня допомога.
Яка війна, така й колекція
Страждання та біль лікарям доводиться бачити щодня. Однак жорстокість війни росії проти України вражала навіть їх. Адже були застосована в тому числі і заборонена зброя, як-от касетні снаряди. Вони дуже небезпечні, особливо для цивільних людей, які не мають бронежилетів.
«Торакальна хірургія – це всі операції на грудній клітці, грудній стінці, діафрагмі, серці, судини, стравохід. Тобто все, що стосується грудної клітки, – все наше, – пояснює лікар. – Військових було багато, але цивільних було дуже багато. Найбільше, мабуть, коли касетними снарядами обстрілювали місто. Коли у центр міста потрапив такий снаряд, це був найтяжчий робочий день. Тоді одночасно поступило багато цивільного населення. Поранені і в коридорах лежали, і операційні всі були зайняті. Касетні снаряди – дуже небезпечна зброя, заборонена зброя, яку росіяни використовують проти мирного населення. Коли такий снаряд розвивається, сотні шматочків заліза пробивають тіло людини. Всі ці осколки металу вийняти іноді неможливо, та й не потрібно. Видаляти треба те, що безпосередньо заважає життю людини. Та якщо вони не турбують, можна жити з уламками в тілі».
Шматочків металу, які лікар витяг за місяць із поранених пацієнтів, у нього назбиралася ціла колекція. Всі вони будуть доказовим матеріалом у судових процесах проти росії.
Герої бувають різні
Олег Лузан – дуже скромна людина. Хоча й до війни, і під час неї пацієнти цього лікаря називають його професіоналом свої справи. Під час активних бойових дій він врятував не одне життя, проте не вважає, що зробив якийсь подвиг – мовляв, робив свою роботу і все. А от кого справді вважає героїчними, то це медсестер і санітарок.
«Ми залишилися лікарями і робили свою роботу. Ось і все. Це не героїзм, а обставини, – говорить Олег Лузан. – Сьогодні всі дуже люблять про героїзм говорити і все таке. Так от оці дівчатка мої (медсестри і санітарки, – Авт.), як віддано відпрацювали в холоді, без води, без світла, які спали в холодних коридорах на підлозі – от вони герої. Хоча жодна з них цього не скаже. Коли у черзі по воду стояли, незважаючи на обстріли, бо ж воду привозили в певний час і потрібно було її набрати якомога більше. Оце і є героїзм. Коли вони потім тією холодною водою вручну намагалися відіпрати ті простирадла від крові. Коли вони, тендітні дівчатка, носили поранених на руках від приймального до операційної. Ось де справжній героїзм і витримка».
Матраци в коридорі замість бомбосховища
У перші дні працівники лікарні спускалися у підвал під час повітряних тривог і спускали всіх пацієнтів. Потім почали спати просто у коридорі відділення. Туди ж ви водили пацієнтів під час повітряних тривог. Адже коли триває операція, перев’язка чи коли надходять нові пацієнти, перериватися і й спускатися в підвал було неможливо.
«Пару днів ми спускали наших пацієнтів у бомбосховище, – згадує лікар. – Спочатку зносили на руках післяопераційних, ходячі самі спускалися самі. Та потім пацієнтів ставало все більше, а повітряні тривоги – все частішими. Поки всіх спустимо, ще інші надходять, ми втрачали дорогоцінний час, а це – життя людей. І ми вирішили використовувати правило двох стін. Матраци стягнули і попід стінами сиділи. Дівчата мої, санітарки, медсестри і лікарі спали на матрацах просто в коридорі. Тіснилися всі, як могли».
Стали сім’єю
Робота в Чернігівській обласній лікарні вже повернулася до звичного ритму. Уже є електрика, вода і всі інші блага людства, які, як показала війна, ми не помічали в мирному житті і яких так не вистачало у воєнні часи. Олег Лузан продовжує жити в лікарні, щоб завжди бути готовим допомогти.
«Зараз комендантський час, тому тут найчастіше й ночуємо, – говорить лікар. – А раптом привезуть хворого, якому необхідна буде моя допомога».
Разом із завідувачем ночує і персонал. Лікар каже, що вони всі вже стали однією дружною родиною.
«Ми точно вже зріднилися з тими, хто лишився в лікарні, – говорить лікар. – зовсім інше ставлення. Ті, хто жив тут, стали родиною. Всі один одному допомагають. Незалежно від відділення».
Марія Пучинець, фото автора
